Олександрійський клуб документального кіно вразив глядачів новою стрічкою

197

Олександрійський клуб документального кіно продовжує свою роботу. Щойно в художній галереї «VashArt» відбувся кінопоказ чергової стрічки, повідомляє «Голос Громади».

Це була робота литовської кінорежисерки Оксани Бурої «Лізо, ходи додому!». Короткометражний (екранний час – трохи менше півгодини),але дуже змістовний фільм-учасник міжнародних кінофестивалів, торкнувся однієї з найболючіших тем – дитячої самотності у важкому світі дорослих. Як зауважила глядачам перед демонстрацією модератор і керівник кіноклубу Тетяна Тарасенко, «фільм нікого не залишить байдужим». Згодом виявилося, що для такої впевненості були всі підстави…

«Лиза! Лиза! Ты где? Лиза, домой!» – десь здалеку, з кадрової темряви лунає роздратований і різкий жіночий крик (всі діалоги у фільмі – російською мовою, його герої, судячи з контексту, – російського походження, хоча місце події – ймовірно у Литві). За цими словами на екрані з`являється невеликий будинок бідного і доволі неохайного зовні вигляду. Покрівля з руберойду, вкрай обдерті стіни обшиті невідомо чим; здається, вони ніколи не бачили фарби – це і є домівка маленької (років семи-восьми) Лізи. Дім, з якого вона постійно кудись утікає і це дуже дратує її матір… Тут глядач відразу ж скаже: ну все зрозуміло, мати-одиначка, забита тяжким життям, та ще й, напевне, пиячить, знущається з дитини – звідси і всі проблеми. Але насправді все трохи не так: у фільмі немає сцен жорстокості, дитину тут ніхто не б`є і відкрито не принижує. Незважаючи на бідність існування, вона все ж не голодує і в своїй повній (начебто) родині не зазнає явних утисків. Та все ж Ліза почувається глибоко нещасною, автор фільму пропонує глядачу дещо інакше і глибше занурення в проблему дитини.

… Ранок. Мати сварить Лізу за її вчорашню чергову втечу з дому: «Мы тебя обыскались, все пруды шестами обшарили, хотели водолазов и полицию вызывать! Ты думаешь, мне это легко? Ну скажи, почему ты все время убегаешь, чего тебе не хватает?» (При цьому голос матері здається якимсь невпевненим, язик трохи заплітається…) Ліза сидить на старенькому дивані у дуже скромно обставленій кімнаті, мовчить і кулачком витирає сльози, очевидно, вона усвідомлює свою провину. Але в подальшому все знову повторюється: зникнення дівчинки, її повернення і лайка матері з покаранням дочки – стояння в кутку…То чому ж і куди так вперто зникає дитина? Відповідь з`являється вже у наступних кадрах.

Читайте також:  Понад сто першачків сядуть за нові одномісні парти у Приютівській громаді

… У обшарпаному будинку, де в багатьох місцях обвалюється штукатурка і стеля кімнати у такому ж незрозумілому стані, йде чергове бурхливе застілля невеликої компанії молодих, на вигляд здорових, яких хоч у плуг запрягай, людей. Це мати Лізи (у неї цього разу день народження), її подруга, та двоє-троє чоловіків, один з яких – глава цього дому. (До речі, його роль у родині абсолютно ніяк не проглядається; чоловіка тут ніби й немає, не зрозуміло навіть, хто він: батько Лізи, її вітчим, чи просто співмешканець Лізиної матері – у цьому житті він лише учасник п`янок і не більше того. Рід занять усіх цих людей також не визначений: вони просто регулярно випивають разом). Компанії дуже добре: ось подруга  матері вже дійшла до тієї кондиції, коли тягне пофілософствувати. З глибокодумним виразом, але затинаючись, вона прискіпливо допитується у кожного за столом, який у нього чи неї «смысл жизни». Запитання ставить всіх у тупик: співбесідники, схоже, ніколи не замислювались над такими «високими матеріями» і тому вони переводять все на жарт, піднімаючи на сміх і саму занадто допитливу подругу. Отже, диспут не вдався і процес переходить в іншу фазу – п`яні танці під магнітофон. Пізній вечір, гамір, грюкіт, перегар, тютюновий дим, хоч сокиру вішай… А на дивані, поруч з оцим усім лежить під ковдрою Ліза і широко розкритими очима, не по-дитячому серйозно та сумно спостерігає за дорослими «веселощами». Коли  ж гульбище доходить до свого апогею, дівчинка повільно вкривається ковдрою з головою… З усього видно: такі сцени їй вже давно остогидли, вони просто сидять у неї в печінках. Ліза – майже чужа у цьому середовищі під умовною назвою «родина», яке згадує про її існування лише час від часу.

І наступного дня дитина знову надовго зникає з дому. Втікає вона, як завжди, недалеко – кудись за околицю села (чи селища, містечка?). Туди, де річка, лісок, поле. Де можна усамітнитися від такого задушливого і безпросвітного домашнього устрою, у якому для її дитячого світу зовсім не знайшлося місця. Ліза задумливо бродить по лісовому струмку, мало не по пояс замочивши платтячко (їй це зовсім байдуже), годинами сидить у бур`янах, обхопивши руками десь у блуканнях збиті до крові колінця, її відчужений погляд спрямований кудись за горизонт. Таким  чином спрацьовують захисна функція її психіки і ще неусвідомлений дитячий протест у відповідь на глуху байдужість дорослих, на їхній примітивний і бездуховний світ; так проявляється небажання дитини у недалекому майбутньому також стати частиною цього самого світу, так огидного їй.

Читайте також:  Сучасні кабінети фізики і шкільний автобус для олександрійських школярів

Віддушина для Лізи є ще в співах, де вона справді оживає: короткі кадри фіксують щирість і дитячий захват у великих і виразних очах дівчинки, коли вона займається вокалом з якоюсь невидимою на екрані викладачкою. Взагалі весь фільм складається з коротких, але яскравих епізодів з недомовками і умовностями, що надає глядачу певний простір для роздумів і уяви.

Наприклад, серед іншого пару разів повторюється одна сцена: Ліза під час чергової втечі у свій природний і такий близький їй світ довго і замислено, впритул вдивляється у слимака, який повзе по стовбуру. Цей режисерський прийом не випадковий: втечі і усамітнення дівчинки – та ж сама крихка і тендітна мушля, у яку Ліза, подібно равлику, ховається від атмосфери, яка її так нестерпно гнітить.

А на ранок, вже вдома, вона сама собі смажить картоплю і апетитно снідає, одночасно з величезною цікавістю, не відриваючи погляд від телевізора, слухає якісь милозвучні церковні (ймовірно католицькі) пісноспіви.  Мати в цей час ще в постелі; схоже, після чергової вчорашньої гулянки у неї глибоке похмілля і їй зовсім не до духовного мистецтва… Жінка грубо, з погрозами побити, з-під ковдри кричить дочці, щоб та вимкнула звук, але дитина, ніби з напівсвідомого почуття помсти, замкнулася в собі і не звертає на матір ніякої уваги.

Читайте також:  Міський голова С.Кузьменко - про підготовку до святкування Дня Незалежності та інше

Наступна сцена: заплакана Ліза вже відбуває своє нове покарання в кутку. Мати, у якої ніби десь прокинулася крихта співчуття і сумління, нарешті намагається  помиритися і навести контакт з дівчинкою, але її загравання якісь незграбні і нещирі. Та дитяче серце хоча й відчуває фальш, все ж відгукується на ці спроби і врешті Ліза крізь сльози посміхається матері…  І це дівча з її безпосередністю, непримиримістю до несправедливості і водночас з чутливою та ранимою душею викликає у глядача велику симпатію.

Однак стрічка закінчується тим же, з чого і почалася: в домі Лізи знову пиятика, а дівчинка так само зажурено, замислившись, сидить сама на якомусь пустищі у своїй схованці. Вже пізно і темно, в небі зійшов місяць. Здаля ледве долинає сердитий і різкий голос не зовсім тверезої матері: «Лиза, где пропала? Лиза, домой, я сказала!». Та Ліза на окрики не зважає, її ніяк не тягне «домой», хоча завтра на неї знову чекатиме чергова материна розбірка. Вона так і засинає десь на задвірках, та ось дівчинку в темряві вже знаходить мати і сонну на руках несе додому… Повна безвихідь, порочне замкнене коло, просвітку у житті не бачиться ніякого. І тільки один маленький промінець у цьому побутовому болоті кидає режисер. В голові у дівчинки  крутиться рядок з розученої нею пісеньки: «А якщо я піднімуся на високу-високу гору, то може, моя мрія здійсниться?». Залишається покладати всі надії лише на цю несміливу і неясну мрію…

Фільм, як і було попереджено, справді викликав відгук у глядачів, які поділилися враженнями та власним баченням проблеми під час обговорення. На думку багатьох, аудиторія фільму може бути різновіковою – його варто переглянути як дорослим (обов`язково), так і дітям. (До речі, ця кіноробота вільно доступна у мережі інтернет. Знайти можна легко за назвою фільму «Лізо, ходи додому»). Належну оцінку в анкетному опитуванні отримала і робота модератора Тетяни Тарасенко.

Показ фільму в олександрійському кіноклубі проходив у рамках проекту «Docudays UA» за підтримки Національного Фонду Демократії України.

БЕЗ КОМЕНТАРІВ